Її ім’я маловідоме за межами Німеччини, але в рідній країні Софі Шолль – ікона антинацистського опору. Відважна дівчина протистояла німецькому диктатору, за що поплатилася життям. Її історію незліченну кількість разів переказали в книгах, фільмах і виставах. Докладніше про життя тієї, чия хоробрість і непохитність хвилює серця й уми, далі на munichka.eu.
Безтурботне дитинство
Софі народилася 9 травня 1921 року в місті Форхтенберзі (земля Баден-Вюртемберг) у сім’ї Магдалени Шолль (Мюллер) і ліберального політика, критика нацизму та мера міста Роберта Шолля. У той час Німеччина переживала неспокій, однак дитинство дівчини було безпечним і комфортним.
Виховувалася маленька Шолль у лютеранській родині разом із п’ятьма братами та сестрами, де надзвичайно важливе значення мали християнські цінності. У 1930 році разом із сім’єю переїхала у Людвігсбург, а через два роки в Ульм, де батько працював податковим консультантом.
Симпатія до режиму
Коли Софі досягла підліткового віку, країною вже керував Адольф Гітлер. Що вражає, спершу майбутні антинацисти – Софі разом зі старшим братом Гансом – підтримували націонал-соціалістичну партію. Як і багато інших юнаків, Ганс приєднався до молодіжної нацистської воєнізованої організації «Гітлер’югенд», а Софі – до її дочірньої спілки «Союз німецьких дівчат».
Для дівчини ця організація була можливістю робити те, що їй подобалося – перебувати на свіжому повітрі, лазити по деревах, сидіти біля вогнища тощо. Для молодих людей того часу членство означало особисту відповідальність, незалежність і звільнення від дому, навіть якщо нацистські молодіжні спільноти вимагали залізної дисципліни та покори.
Батьки дітей, палкі критики Гітлера, були нажахані політичним ентузіазмом своїх чад і глибоко засмучувалися, коли ті обіймали керівні посади в нацистських товариствах. Після того як Ганс із Софі помітили неетичне ставлення нацистів до єврейських знайомих, почали дивитися на режим дедалі критичніше. Зрештою, завдяки впливу родини діти Шоллі остаточно не змогли примирити свої ліберальні нахили з політикою Третього Рейху.
Наприкінці 1930-х років нацисти запровадили обов’язкову молодіжну службу, а тобто молодих людей змушували вступати до «Гітлер’югенду». Тих, хто чинив опір, чекали тяжкі наслідки, серед яких і тюремне ув’язнення.
Однією з найвідоміших опозиційних молодіжних груп було неформальне молодіжне об’єднання «Пірати Едельвейсу», що мало філії у великих німецьких містах. Його учасники нехтували примусом і муштрою «Гітлер’югенду». Однак більшість німецьких студентів усе ж не брала участі в опорі.
Зміна поглядів
1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, а через два дні Франція та Велика Британія оголосили війну Німеччині. Старших братів Шоллів відправили воювати на фронт. Тоді Софі написала з відчаєм своєму хлопцю-військовому Фріцу Гартнагелю:
«Я не можу зрозуміти, як деякі люди постійно ризикують життями інших людей. Я ніколи цього не зрозумію, і гадаю, це жахливо. Не кажи мені, що це для батьківщини».
Розповіді з фронту Гартнагеля та арешт батька за «зраду» в 1941 році перетворили Софі із щасливої прихильниці системи на активну антинацистську борчиню. Життя Софі в Ульмі також змінилося. Вона закінчила середню школу навесні 1940 року і почала навчатися, щоби стати вихователькою в дитячому садку.
«Біла троянда»
У травні 1942 року Софі поїхала слідом за Гансом до Мюнхена. Там вступила до Мюнхенського університету, щоби вивчати біологію та філософію. Ганс навчався в тому ж виші, на факультеті медицини. Для вступу потрібно було певний період часу пропрацювати на державу в націонал-соціалістичній трудовій службі Reichsarbeitsdienst. Військовий режим і приголомшлива рутина змусили Софі знайти розраду у власній духовності, керуючись читаннями єпископа й теолога Августина Гіппонського.
Брат познайомив Софі зі своїми друзями, які потім створили групу, відому політичними поглядами. Однак спершу молодь об’єднувала любов до мистецтва, культури та філософії. У вільний час Софі танцювала, грала на піаніно та малювала.
Життя в умовах диктатури змушувало сповнених рішучості студентів чинити опір. У червні 1942 року Ганс із другом Олександром Шмореллем заснував групу спротиву нацизму «Біла троянда» (Weiße Rose).
«Біла троянда» налічувала 6 головних членів: крім Ганса та Олександра, приєдналися Софі, Крістоф Пробст і Віллі Граф (усі були студентами Мюнхенського університету), а також професор філософії Курт Хубер. Група анонімно розповсюджувала листівки, які закликали до активного спротиву гітлерівському режиму; заохочувала громадян чинити опір, засуджуючи вбивства євреїв і вимагаючи припинення війни.
Разом вони видали та розповсюдили 6 брошур. Поширювали їх лише поштою, надсилаючи професорам, книготорговцям, авторам, друзям та знайомим. Переглядали адреси в телефонних книгах і підписували від руки кожен конверт. Зрештою, вони розповсюдили приблизно 15 000 копій брошур, охопивши домогосподарства по всій Німеччині. Купувати таку велику кількість паперу, конвертів і марок в умовах суворого режиму, не викликаючи підозр, було проблематично. Але студенти все ж змогли залучити широку мережу прихильників. Саме ці прихильники й допомагали розповсюджувати брошури, завдяки чому «Білій троянді» вдавалося обманом переконати державу, що філії організації розташовані по всій країні.
Намагаючись привернути увагу опору та зупинити військові зусилля, вони давали чіткі поради та виступали за саботаж військової машини Гітлера. У їхньому п’ятому памфлеті говорилося про шляхи досягнення цієї цілі, як-от зрив роботи на збройових заводах і військових підприємствах; повстання на всіх зібраннях, мітингах, публічних церемоніях і організаціях націонал-соціалістичної партії; переконання інших у безглуздості продовження війни, духовного й економічного поневолення націонал-соціалістами, знищення всіх моральних і релігійних цінностей тощо.
Суд і страта
18 лютого 1943 року Ганс і Софі роздавали кілька брошур у своєму університеті. У якийсь момент Софі штовхнула стос із перил у центральний хол, щоби охопити якомога більшу кількість людей. Те, що стало культовою сценою в кожному документальному фільмі про групу, насправді було моментом, який змінив усе. Падіння брошури побачив двірник, рішучий прихильник нацистів, який негайно заарештував Ганса та Софі.
Після показового суду їх засудили до обезголовлення. Вони відмовилися видати інших чотирьох головних членів групи, але гестапо (таємна державна політична поліція Третього Рейху) все одно їх вистежило. За кілька місяців усі друзі були страчені. Уранці, коли 21-річна Софі йшла на гільйотину, вона хоробро промовила:
«Такий чудовий, сонячний день, і мені потрібно йти… Яке значення має моя смерть, якщо через нас тисячі людей пробуджуються і спонукаються до дії?»
До останнього подиху Софі залишалася сміливою, рішучою та прямою. Її кат пізніше сказав, що ніколи не бачив, щоби людина так хоробро помирала. Для неї ж це було питання моралі та політики, ідей та дій.
Два майдани перед головним корпусом Мюнхенського університету назвали на честь брата й сестри Шоллів та професора Губера. Безліч шкіл, вулиць і престижна нагорода названі на честь членів групи. Історія Софі уособлює важливість діяти згідно зі своїми переконаннями та слідувати своїй совісті. Вона нагадує не мовчати і боротися за те, що Шолль написала на звороті свого звинувачення за день до страти – «Freiheit» («Свобода»).